17 жовтня був перший місяць, як в статусі у мене блищить золотими боками слово "заміжня"...

Напевне, кожна з нас, меланхолійно задумливих "принцес", з дитинства мріяла про весілля. Ну добре, не буду узагальнювати, говоритиму лишень про себе. Я надягала на голову білу марлю, яку фіксувала обручем, брала під руку свого великого плюшевого ведмедя і гралась у "свадьбу") Смішно це виглядало... А ще на кожному весіллі, на якому я була в малому віці, ми з друзями змагались - хто більше раз доторкнеться до плаття нареченої) Чи варто казати, якого кольору було плаття після того, як ми по сотню раз чіпали його руками після домашньої ковбаси чи шоколадного печива.

Палець обійме золота безкінечність, а серце навіки здобуде постійне місце прописки. Хіба може бути щось чудовіше?

Іноді складається таке враження, що я багато плавала. В мене був маленький, але міцний кораблик, з розмальованим метеликами бортом і гарними вітрилами. Якщо скажу, що з червоними — буде надто банально, так?

Я жахливо люблю каву з морозивом. Солодкаву, з легким присмаком холодного ванільного морозива, знайомого з дитинства. Влаштуватись з бульйонною чашкою такої кави на балконі з видом на Аю-Даг. Смакувати, чередувати холодне з гарячим. Окріп і лід. Гірке і солодке. Примружувати очі, насолоджуючись контрастом.

Я завжди полюбляла чергувати речі, які майже не поєднуються. Я завше заїдала солодкий торт з сметанним кремом і вишнями шматком ковбаси, після гарячої ванної ополіскувала розпарене тіло під прохолодним душем, завжди вплітала у чорну браслетку червоні бусини.

В світі існує безліч цікавих історій, дивовижних фактів і неймовірних співпадінь. Хочу поділитися деякими історіями з Вами.

Ти - мій Адам. З фантазій, мрій та крові.

Ти - перший на землі, що зветься Серцем,

Створив мене й ці очі волошкові,

Що не дають тобі заснути. Де це

Подівся змій - спокусник чи...спаситель,

Поки ти спиш - тихо і солодко,

Очі залиті воском нічним.

Сон у волосся - тихо і боязко,

Я у свідомість вплітаюся з ним.

Буд між снами гуляти-дихати

В неї в вухах грав Nightwish, в нього – «Система». Вона тримала в руках книжку Роздобудько, а він – затертого до дірок Кінга. Коси і в нього, і в неї були темні, злегка кучеряві. Очі ховались за затемненими скельцями окулярів.

В них буде гарна сім’я. Двоє дітей. Старший хлопчик – з кучерявим чорним волоссям і темно-карими очима. Він піде в школу в 5 років, буде займатися танцями і стане чемпіоном Європи з латиноамериканської програми. А молодша дівчинка матиме русяве волосся, яке мама закладатиме в гарні зачіски і вплітатиме квіти. Вони будуть жити в квартирі на восьмому поверсі, а коли його підвищать по роботі, вони куплять невеликий будиночок на три кімнати за містом. З пласким дахом. Щоб вночі можна було сидіти і дивитись на зорі. На їх улюблену Кассіопею. 

А час з-під пальців, як альпійське те мереживо

Розпущеною ниткою втіка.

І пам'ять, наче гардероб одежою,

Завалений, а вдітись в що - катма.

З мого минулого засушую гербарії,

В твоїх долонях може поміститись моя душа. Не тому, що вона маленька, чи вони — великі, а тому що вони теплі, як морські камінці, нагріті на сонці, і ніжні, як ранкова піна Чорного моря. В них моя душа просто звертається клубочком і тихенько сопить, вкрившись тонким шаликом меланхолії...

Я люблю складати твої долоні корабликом і уявляти, як я з них п”ю джерельну воду. Це те ж саме, що пити улюблений напій з улюбленої фарфорової кружки...

Небо змикалось над Храмом Святого Віта,

Дзвони... Задуха... І небо просило зливи.

Купчасті хмари крутили веселі кульбіти,

Й сонце висіло, неначе достигла слива.

Готика храму припала і пахла пилом,

У вітражах наші мрії немов втопились.

Цікаво, а що думає про мене моє бра? Те, що висить над ліжком і дрібними жмутками коливається зі сторони в сторону, ніби осудливо киваючи головою. Воно бачило мене в різних станах. І коли я приходила додому напідпитку, чіпляючись руками за стіну, щоб не втратити рівновагу, і падала на не розстелену перину, геть не вмикаючи нічника. Бачило і щасливу – коли я цілу ніч ніжилась у ліжку без сну, тому що раз у раз ставила на повтор тремтливі спогади про дотики, обійми і поцілунки. Тоді я малювала рукою в повітрі незрозумілі геометричні фігури, запускала пальці в світлодіодні жмутики і без відрази та здивування спостерігала за «гусячою шкірою», що з’являлась при моїх солодкаво-судомних спогадах. .. Бачило воно і мої сльози. Хоча, можливо, лише чуло – не бачило. Я ніколи не вмикала світло, коли мені було зле. Я чомусь завжди намагалась уникнути свого спотвореного зображення з вологими доріжками ти припухлими повіками…

Безмежно НІЖНО і шафранно-ТЕРПКО,

Як корінь солоду під теплим язиком.

Так М'ЯКО- шоколад на терку

Й ПЕКУЧЕ, як похмілля коньяком.

Пальці поволі вростають у твої долоні.

Сітка із ліній життя переходить на двох.

Чай у прозорих чашках нас чекає - холоне.

Сон наступає на біле, гаряче чоло.

Тихо так, млосно і геть неважливо,

Я дивився в її зелені очі з жовтуватими кульбабками навколо зіниць і бачив: сотні жовтих сонечок на райдужній оболонці кольору зеленого вельвету; вірші Ахматової, прочитані зимовими вечорами під товстою бабусиною ковдрою; іскри, які танцювали, коли хтось вмикав Nightwish; вогонь купальської ночі; зелені яблука, які вона катала по дерев’яному столу; осіннє листя з відбитками її холодних пальців; червоний шалик, який до сих пір котячим клубочком лежав на моєму кріслі; червоне, наче калина після дощу, коралове намисто; намальовані нею сірі, незакінчені портрети; зірки сузір’я Кассіопеї; пущений нею по річці вінок з польових квітів… В її очах я бачив свої очі, свою скривлену посмішку тонких губ, які за хвилину мали сказати їй….

Неначе київська княгиня

Так щиро, з чистим каяттям

Я віддавала десятину

Душі й свого життя.

Ти все приймав, як ідол клятий-

В неї завжди все було добре. На 100%, на чотири літери - "Окей"... Проблеми - через рожеві окуляри, образи і сварки - через навушники з музикою...

Без істерик, без скандалів, без голосних слів і звинувачень.

"Привіт, mój ukochany...
Знаю, ти прокинешся за годину.... От навіщо створена ця різниця у часі - мені дана година, щоб подумати про тебе, скласти тобі листа та відправити його. Уявляю, як ти солодко спиш, загорнувшись у ковдру, як мале ведмежатко... І обов'язково посміхаєшся уві сні...
Чомусь сьогодні я так хочу зробити щось шалене!

Боліло. Гупало в боку.

Блищало на очах сльозами.

Бейлізом було в кабаку,

Бриньчало, як стара гітара.

Безвихідь стукала в вікно,

Я – твій особистий парфум. Відмінний, рідкісний і шалено дорогий. Але тобі я дісталась абсолютно безкоштовно – в дивній лотереї під назвою «Життя». Я краще, ніж Kenzo, Chanel і Nina Richi. Вони ніколи не зможуть вдало поєднати таку кількість елементів, які поєдную я: запах зеленого аґрусу; нічне повітря; ледве чутний аромат першого підсніжника; полуничну жуйку; зернятко граната; мильні бульбашки; шампанське і кавові зерна.

Хочу танцювати сарабанду в лісі.

У тіні самшитів, з повнею в очах.

І чудес казкових, щоби як Алісі,

Сипав у кишені напівп'яний Вакх.

Весна істерила, кидала між очі

Запрілого листя налипші жмутки.

Стирала з обличчя всі риси жіночі,

І рвала русяві м'які завитки.

Під ноги - судомно - уривки газети,

Байдужість вбиває. Витоптує душі.

Зриває об'яви з облізлих стовпів.

Ніхто вже нікому нічого не мусить.

І Бог не поможе, бо не захотів.

Хлестатиме в очі брудна безнадія,

Сказати, що ЛЮБЛЮ - замало.

Не вистачає слів для поччутя.

Тобою моє серце стало.

Наливши фарб в пусте життя.

Прийшов..так стрімко. Так невимушено...

Як перший сніг - прозоро...уночі...

З"явився посмішкою - трохи вимученою,

Але з родзинками, що сиплять в калачі.

..Тихенько так, навшпиньки, трепетно...

Вона вже декілька років не могла вдихнути на повні груди - ....боліло. Відчинила холодильник, щоб привітатись з напів-пустою пляшкою горілки, яка царювала на пустих полицях. Схопила її, як спасіння для спраглого, пройшла на кухню, стукаючи важкими дерев'яними платформами.

Я танцювала з кримським вітром десь у горах,

Блукала з чайками по берегу вночі.

П"яніла від повітря в піхтових дібровах,

І спала надворі, бо загубила десь ключі.

Співала з дивним музикантом Цоя,

Моє життя сидить і плаче у кутку:

Сирому, сірому, у другому під"їзді.

І монологи мелодрамно-слізні

Руйнують психіку - і так крихку.

Твоє життя візьме моє життя за руку.

Сірий шершавий асфальт. І пилюка сідає на душу.

Спокій порушать уривки газетних шпальт.

Губи потріскались. Тиха, німа задуха,

Я загубилась у колі безликих пальт.

У великий келих налити романтики – десь до половини, замість цукру – кинути казок. Окремо збити чуттєвість і щирість, додати трохи щирих посмішок. Змішати, посипати ніжністю. Зверху прикрасити листками,списаними віршами та прозою. Запалити все вогнем кохання.