Вона сиділа за столиком однієї з київських кав'ярень, попивала фрапе і вистукувала якусь нову попсову мелодію підбором милої туфельки від Christian Louboutin. Сонце блукало на її скептичній посмішці, а очі, які ховались за скельцями великих, на пів-обличчя, окулярів, дивились на свій кишеньковий ПК.
Її можна було б приписати до того виду жінок, які успішно побудували свою кар'єру або завдяки власній красі чи інших здібностям успішно вийшли заміж. Але для бізнес-вумен вона була так само заклопотана, але набагато більш легковажна.

Її телефон, останній з новинок інформаційних технологій, заграв "I will survive".

- Слухаю. Хто?

- Привіт. Тут хлопець один...У нього померла мати. Він залишився геть один. Що робити? У нього шок і я боюсь...

- Номер?

- 45678. Ярослав. 22 роки.

- Хм, - замислилась вона, взявши до червоних губ вушко окулярів. - Роби що хочеш, але він має дожити до 2028-го. Там у Франції вибори будуть. Він і стане їх президентом...

Співрозмовник відразу відповів. Видно він давно звик до таких розмов і навіть не здивувався.

- Окей. А може послати його до сусідки? За корвалолом чи горілкою? Це номер 56789.

Вона поклацала щось по комп'ютеру, і посміхнулась.

- Ну добре. Так буде навіть цікавіше...

За хвилину вона піднялась, дочекалась офіціанта і простягнула йому 1000 долларів. Він нерухомо стояв, дивлячись на цю розкішну, впевнену в собі і трохи зверхню жінку, яка, певне, вирішила над ним поглузувати.

- Бери, бери. Повір - ТАК ТРЕБА....

Вона запихнула купюри у кишеню його фартуха, і поправивши окуляри, пішла по вулиці. Вона не любила, щоб її взнавали. Чи була вона багатою? Так. Вона була хазяйкою свого життя. Завжди отримувала те, що хоче і брала завжди...теж...що хотіла. Та більшість людей її не любили. Навіть проклинали. Та вона до цього звикла, і з усіх сил намагалась не відповідати такою взаємністю. І взагалі, все що вона робила, було прописано. Завжди - чітко за графіком, хоча їй і було дозволено приймати якісь свої рішення. Їй дозволяли трохи покапризувати...як і будь-якій жінці.

....Вона побувала на Володимирській гірці, зайшла в декілька магазинчиків і залишила на лавці в Хрещатинському парку свою білу жакетку від Діор. І не випадково, а навмисно - акуратно повісивши її на поруччя лавки. Вона ніби знала, що через хвилину ту жакетку забере провінційна дівчина, яка одягне її на співбесіду і отримає престижну роботу.

....Находившись, вона попрямувала до припаркованих таксі, як її кошачі очі вихопили через скельці окулярів хлопця і дівчину, які сиділи на сходах і тримались за руки... Це був Ярослав. Номер 45678. Він таки зайшов до сусідки. Дівчина виглядала трохи блідою, але очі віддано дивились на хлопця. Так дивиться маленьке кошеня на того, хто тримає його на руках. Хто б міг подумати, що ще вранці вона мала ввести собі декілька ампул снодійного - і все через розірвані стосунки. За хвилину до того в її двері подзвонив...її сусід. Вишукана жінка посміхнулась. Через русяву гриву її волосся до неї долетіли думки дівчини "Яка я щаслива... Дякувати долі, що він встиг...". Це був рідкісний випадок, коли люди були задоволені. Собою. Життям. І долею.

Навпроти неї стояла синя Волга, запилена і втомлена. За кермом сидів чоловік років п'ятидесяти - "битий" водій, який проїхав не одну тисячу кілометрів. Очі його окрім втоми, мутніли від заздрощів і злості. Він злився на весь світ, на себе, на свою Волгу. І на цю панянку в білосніжному одязі і великих окулярах, яка пропливла мимо його машини. Він не витримав і висунувся з вікна.

- Шо, краля, не сядеш в таку тачку? Надто низько для твого вишуканого заду?

Вона непорушно повернулась і здвинула брови.

- В тебе зараз буде інший заказ. І якби ти був не такий злий, Іван Петрович...

Повернувшись, вона сіла в вишневу Мазду, а Іван Петрович вирячував очі, лапаючи себе по потилиці. Можливо, голову напекло. В цей час з автівки пролунав голос диспетчера "Виклик Червоноармійська, 67". Водій плюхнувся на сидіння і повернув кермо.

Водій її машини тронув її за лікоть.

- Куди їдемо?

- Зараз прямо, а потім я скажу. - Вона скинула туфлі і зняла окуляри. - Головне не по Червоноармійській. Там зараз буде аварія.

Водій ошелешено подивився на пасажирку і ввімкнув мотор.

На Червоноармійській синя Волга врізалась у придорожній стовп, а по паралельній вулиці босоніж йшла жінка, закутана у сутінки. Без туфлів, жакетки, окулярів і тисячі долларів. Вона ступила у тінь, розчинившись у густій темряві. Загадкова. Красива. І сильна.

.....Її ім'я було надто відоме, щоб його називати. Десь її звали Дестіні, десь - Фатумом, а у нас - Долею...