В неї ніколи не було депресій. Ні....
В неї завжди все було добре. На 100%, на чотири літери - "Окей"... Проблеми - через рожеві окуляри, образи і сварки - через навушники з музикою...
Без істерик, без скандалів, без голосних слів і звинувачень.
Іноді мені здавалось, що її неможливо образити...і мене тягнуло ще більше - зацепити, задіти за живе. Скинути окуляри, видьорнути навушники з вух...
- Ти дістала мене... Хіба не можна подзвонити??? Ти неправа...
- Окей.
...Стиснути її обличчя міцними долонями, накричати, а потім зацілувати до рівня примирення і мати шалену ніч... А вона - спокійно - "Окей"... Руки до кишень, серце - в скриньку. Маленька істота, скупа на емоції... А мене тягнуло. Тягнуло до дівочих сліз (вони були справжні і солоні), до істеричного реготу п'яних компаній, до вичитування, коли я приходив опівночі.
- Я тобі зрадив.... Вчора я трохи перебрав і.... - я зіщулився, очікуючи ляпаса.. Хотілось побачити, як її очі завмруть... Затремтять губи.... Побачити, що їй боляче... Що вона жалкує... Що хоче все змінити..
Вона мовчала, перебирала навушники, розплутуючи провідки.
- Мені шкода... і соромно...
- Окей. - Одягла навушники, поправила зачіску і повернулась спиною...
Я зціпив зуби. Зняв куртку з гачка і вибіг надвір. Мене душило... Я відчував, що вона сильніша, що вона ламає мене, заганяє у кут... Мене стискувало у грудях від розуміння того, що я свідомо роблю весь цей бруд... А їй навіть не боляче...
Коли я прийшов додому, годинник не йшов. Він зупинився опівночі, певне батарейка вийшла... "У любви у нашей села батарейка"... Згадалась чомусь ця пісня... Вона лежала на ліжку спиною до мене - скручена у калачик... Місяць вимальовував ребра на її білій, мармуровій, застиглій, як крохмаль, спині. Я навіть і не помічав як вона схудла. Я сів поруч і потягнув носом. Тхнуло... Корвалолом, валідолом чи ще якимись серцевими ліками. І дійсно, біля ліжка лежала пуста каплета валідолу. Я розвернув її. По щокам бігли сльози, губи були покусані, а долоньки стиснуті в районі серця. Мене пронизало. Я підняв її і вона скрутилась у мене на руках.
- Мені ніколи не було байдуже. Я знала всіх твоїх подруг, була майже на всіх тусовках... Ти просто не помічав мене... Я телефонувала... Тільки не на мобільний, а на домашній... Перевіряла, чи ти вдома... Я стримувалась... Я так хотіла бути сильною....
Це не могло зрівнятись ні з чим. За одну хвилину мене перетрусило, кинуло в жар, завертіло і дало зрозуміти, що окрім цієї малої дурненької акторки мені ніхто не треба.
- Я люблю тебе, - прошепотіла вона, обіймаючи за плечі.
Я став на коліна сховавши голову у її руках.
- Вибач... Вибач мене... І не треба бути сильною. Будь собою. Слабкою, зі схильністю до драм і перебільшення, дивись серіали, не приховуй любов до дітей і їж солодке - скільки хочеш. Не стримуй. Не обмежуй. Будь...
- Окей, - серйозно сказала вона і істерично розсміялась. Я був найщасливішою людиною на землі...
Отправить комментарий