Що схожі на тропічний ліс

Ішли дві долі - щиро босі

І несли щастя на поміст.

Воно мовчало. Бездиханне.

Стікало з рук. Втікало в час.

Благало бідного кохання

Серед ночі, в широкому полі 

Між заметів високих, крутих. 

Тихо й жалібно плакала доля - 

 Дочка неба й зірок вартових.

 Руки кутала в сутінків просинь, 

Губи-рисочки склала у сум. 

Недороблене, недоліплене щастя. 

Недопитий глінтвейн. Недостиглий лимон. 

Ти - мій недопридуманий Майстер, 

Що люто ненавидить недо-бомонд. 

Недоказані речі, промови, молитви.. 

Неціловані губи в сльозах, як в помаді.. 

Незапущена звичка кидати палити 

Не сльоза, а крапля чистої душі. 

Не сльоза, а осінь на моїй щоці.

 Не вологі стежки від озер очей, 

А солоні свідки втрачених ночей. 

Не від мелодрами, не від пневмонії 

Плаче за тобою сива ностальгія. 

Нерухомі вії, наче у скульптури, 

Колись настане свято щирості, 

І ти прийдеш до мене в гості із вином, 

Ми запиватимемо виключно теплом. 

(я не повірю вимоленій милості). 

Ми відкладем улюблену полеміку 

Кудись у скриню – так,на чорний день…

Один божевільний і сповнений яду- 

Німий і підступний, мов вийшовший з ладу, 

Термометр. Гострий,мов скальпель. 

Колючий,як терен. Холодний, як Альпи. 

Пошле нерозтріпаний іншими спогад-

Єдиний, різкий,наче блискавка, погляд, 

Що викине в море, а потім на сушу, 

Коли я з коханим... 

РозстІбую душу... 

Засуджувати вже не мусиш....

Ти вип"єш геть багато горілки чи текіли, 

І виведеш за руку мене на свій балкон. 

Без жодних дорікань я - можливо не до діла - 

Наллю іще текіли і простягну лимон. 

Крізь пелену сп'яніння зеленими зірками 

Вивчатимеш мій образ, немов у перший раз. 

В довершеній картині з розмитими мазками 

Якийсь художник з неба увіковічив нас. 

І навіть якщо раптом в хмільній гарячій млості 

Судомно ти забудеш, яке моє ім"я, 

Із трепетом всесвітнім притягнеш за волосся 

І прошепочеш в губи тихесенько: "Моя..."