Небо змикалось над Храмом Святого Віта,
Дзвони... Задуха... І небо просило зливи.
Купчасті хмари крутили веселі кульбіти,
Й сонце висіло, неначе достигла слива.
Готика храму припала і пахла пилом,
У вітражах наші мрії немов втопились.
Цікаво, а що думає про мене моє бра? Те, що висить над ліжком і дрібними жмутками коливається зі сторони в сторону, ніби осудливо киваючи головою. Воно бачило мене в різних станах. І коли я приходила додому напідпитку, чіпляючись руками за стіну, щоб не втратити рівновагу, і падала на не розстелену перину, геть не вмикаючи нічника. Бачило і щасливу – коли я цілу ніч ніжилась у ліжку без сну, тому що раз у раз ставила на повтор тремтливі спогади про дотики, обійми і поцілунки. Тоді я малювала рукою в повітрі незрозумілі геометричні фігури, запускала пальці в світлодіодні жмутики і без відрази та здивування спостерігала за «гусячою шкірою», що з’являлась при моїх солодкаво-судомних спогадах. .. Бачило воно і мої сльози. Хоча, можливо, лише чуло – не бачило. Я ніколи не вмикала світло, коли мені було зле. Я чомусь завжди намагалась уникнути свого спотвореного зображення з вологими доріжками ти припухлими повіками…
Я з маскою байдужості дивлюсь в твоє обличчя. Маскую всі свої емоції. Ховаю руки в кишенях, щоб ти не бачив, що в мене тремтять пальці. Ти з маскою радості підходиш до мене з великим оберемком червоних до чорноти троянд. Я з маскою захоплення беру букет. Мовчу, що мені завжди подобались більше білі квіти. Я дістаю з кишені маску спокою, приміряю її, і починаю щебетати про щось зовсім відсторонене.
Складені крила в куточку підвалу,
В кишені дві гривні - на вуличну каву.
Доводжу занудству, що жити цікаво.
Пошук щирості зійде за нову забаву.
В кишені дві гривні - на вуличну каву.
Доводжу занудству, що жити цікаво.
Пошук щирості зійде за нову забаву.
Безмежно НІЖНО і шафранно-ТЕРПКО,
Як корінь солоду під теплим язиком.
Так М'ЯКО- шоколад на терку
Й ПЕКУЧЕ, як похмілля коньяком.
