Вона сама гарна….. Просто вона – сама справжня. Просто в неї зелені очі і вона не може дихати без дощу. Вона обожнює чорну каву. Чорну… тому що чорний ідеально гармонує з ностальгією по неіснуючим, примарним героям і казкам. Вона сидить в кафе з маленьким саквояжем біля ніг і п’є гарячу до обпікання язика каву…. Вона плаче. Вона так само, як і я, не може не згадувати минуле. Ми з нею так і не навчились залишати минуле так, як залишають чеки на магазинних прилавках. Вона розрахується торішнім листям і постукає в мої двері. Я обійму її, як подругу, котру не бачила вже з десяток років. Ми сядемо на кухні, за моїм святковим тортом на день народження, при незадмуханих свічках – тому що навіть Осінь не зможе виконати моє бажання…. Вона пішла від тебе до мене… А в тобі поселилась зима. І останньою яскравою плямою на сірій, обдертій землі твого світу буде мій яскравий шарф з осіннім настроєм….
