17 жовтня був перший місяць, як в статусі у мене блищить золотими боками слово "заміжня"...

Напевне, кожна з нас, меланхолійно задумливих "принцес", з дитинства мріяла про весілля. Ну добре, не буду узагальнювати, говоритиму лишень про себе. Я надягала на голову білу марлю, яку фіксувала обручем, брала під руку свого великого плюшевого ведмедя і гралась у "свадьбу") Смішно це виглядало... А ще на кожному весіллі, на якому я була в малому віці, ми з друзями змагались - хто більше раз доторкнеться до плаття нареченої) Чи варто казати, якого кольору було плаття після того, як ми по сотню раз чіпали його руками після домашньої ковбаси чи шоколадного печива.

І чим дорослішою я ставала, тим більше в моїй свідомості укорінювалась думка, що моє весілля має бути особливим.. Ні, я не відносилась до ряду тих дівчат, які заводили спеціальну папку, в яку складали вирізки з журналів з моделями платтів, телефонами ведучих, візажистів, артистів... Я просто тихо мріяла про щастя на кінчиках вій під білою фатою.

Останні декілька років були непростими. Вони закрутили мене у вирі подій. І той вир був схожим на вир у річці, чи у морі - варто, щоб хвиля накрила тебе, і ти вилізеш весь в піску, ракушках та водорослях. Так і я, натрапляла на всяке. Вставала, витиралась рушником насухо, і знову лізла у воду. Та два роки назад, як я вже писала, з"явилась людина, яка стала моєю пристанню.

І чесно...я навіть не задумувалась про весілля... Ну...майже не задумувалась. Пару раз, коли я говорила про подруг, які виходять заміж, чи задивлялась на вітрини з весільними сукнями, мій коханий осадив мене гостри поглядом, і я налаштувалась на синдром "віднесеної вітром" - я подумаю про це завтра. І я не думала. І навіть не підозрювала, що весною на 8 березня замість пересічних квітів та гарно упакованих коробочок отримаю те, що люблю більш за все - емоції.

Ні, це була не обручка, а подорож на двох до Чехії. Це було чудово. Просто незабутньо. Це щось із розряду "розповісти колись дітям" та "самі яскраві спогади". Це окрема історія, насправді, крім одного дня. В Празі у нас була річкова екскурсія по Влтаві - на невеликому кораблику. Після смачного фуршету ми піднялись на палубу, щоб помилуватись гарними краєвидами. І я ну аж геть не підозрювала, що за півгодини мій коханий стане на одне коліно і простягне мені обручку... Що люди навколо будуть нас фотографувати... І що те заповітне таємне бажання, яке я загадала, потираючи скульптуру Яна Непомуцького на Карловому мосту за пів-години до екскурсії, таки здійсниться. Колись я бачила таке лишень в кіно. Зараз я була його героїнею.Як можна описати мої емоції? Слів тут не вистачить...

І через пів-року, після довгих і нелегких приготувань, ми це зробили!!!!  Було все, і навіть більше. І я ні на хвилину не закривала очі, щоб не пропустити, не забути якусь важливу напів-мить. Дівич-вечір, приготування бутоньєрок власними руками, ранковий викуп та пачка випитої валеріанки, ретромобіль, прикрашений червоними квітами, музики біля РАЦСу, заплакані очі батьків, перше розпите вже в сімейному статусі шампанське, хлопавка, яка не хотіла вистрелювати,саксофоніст, який грав Бетховена, перший танець під "Я ніколи нікому тебе не віддам" Пономарьова, підпалені великі серця та десятки небесних ліхтариків, які злітаючи в небо, утворювали нове сузір'я - сузір'я нашої сім'ї...

Потім ми провели тиждень у Партеніті. Щоранку прокидались у квартирі з вікнами на Ведмідь-гору, гладили дельфіна, їли в'ялену рибу і передивились всі частини "Піратів":)

Після того, як все вляглось, як весільна сукня спакувалась у шафу, а з весільних аксесуарів я зробила невеличку "світлицю" на полиці шафи, нічого не змінилось. 

Справді, не вірте тим, хто каже, що життя після весілля не існує. Воно інше, воно нове, воно ніжне і справжнє - тому що вже немає перед ким "грати" і видавати себе за ідеал всіх чоловіків чи жінок. Тому що прокидаєшся і відчуваєш приємну важкість рідної руки на твоїй талії.. Тому що засинаєш під сопіння теплого, лишень з ванної, коханнячка... Тому що чіпляєш на вхідні двері повітряні кульки, щоб викликати посмішку чоловіка, який повертається з відрядження.

Тому що крім вас більше нікого немає... і нікого не треба. Тому що, якщо на світі не стане людей, ви навіть цього і не помітите...