- Привіт, - промовив Він.
- Привіт.
- Зустрінемось?
- Навіщо? – зітхнула вона.
- Мені потрібно з тобою поговорити….
- Добре. Через півгодини буду, - і трубка відповіла короткими гудками.
- Привіт.
- Зустрінемось?
- Навіщо? – зітхнула вона.
- Мені потрібно з тобою поговорити….
- Добре. Через півгодини буду, - і трубка відповіла короткими гудками.
Сонце теплим золотом ледь торкалось пожовклих крон дерев. Повітря було теплим і п‘янким. Вона повільно йшла по алеї, підкидаючи ногами листя, збираючи великий букет кольорових листків. Всі вони різні, як і Вона з Ним. Йшла Вона, щоб порвати їх стосунки, щоб сказати «ні!». Чому? Він був для неї майже всім. Але майже………..
Він біг, летів до Неї, озираючись навкруги. Саме на цій алеї вони познайомились рік тому. Стояла золотоволоса осінь. Він був художником, а Вона – простою дівчиною, яка попросила намалювати їй портрет.
Сьогодні Він мав сказати Їй, що саме Вона – його життя, і якщо Вона йому відмовить, то й життя Йому ні до чого. Його думки перервав маленький листочок, який ненароком впав на плече. «Цікаво, чому жовтіє листя? Може, тому що йому сумно? Сумно дивитись на нас згори. На наші вчинки, порою не дуже гарні. На зради, ненависть, злість, жадібність. А, можливо, воно відчуває якусь трагедію. Наприклад, чиюсь смерть. Все…… Треба зав‘язувати з трагічними картинами. А то я вже стаю фаталістом». Він тряхнув густим каштановим волоссям і ступив на проїзну смугу…
Вона нервово ходила по алеї, крутячи в руках листки. Знову обдурив. Не прийшов. Повівся як з іграшкою. Ну, так буде ще легше. Так говорили її думки, які розніжившись на теплому осонні взагалі відмовлялись думати…. «Цікаво, чому жовтіє листя?» - раптово стукнуло у виску. Але тут же Вона незадоволено поморщилась. «З яких пір я стала перейматись такими дурницями?». Вона роздратовано кинула на шершавий асфальт запилений букет і пішла подалі від того місця……
А Він лежав посеред дороги, збитий машиною. Його голова надійно покоїлась на золотавому килимі. Легенький вітерець ледве торкнувся його скроні, здуваючи багряний листок. Напевне, йому було приємно лежати ось так, на м‘якому коврі, стати частинкою осінньої туги, осені, яку він так любив. На вустах Його застигла дивна усмішка – в той момент, коли його збила машина, Він думав про Неї. Холодна рука міцно стискала в кишені весільну обручку…..
А над містом кружляло листя і сумно посміхалось. Чому жовтіє листя? Людям не потрібно це знати. Так треба. Щоб ми хоч іноді, дивлячись на те, як вмирає природа, задумувались про своє життя…
Листочок з майже прозорими прожилками припинив свій політ над містом і впав на дорогу. Тут же по ньому з неймовірною швидкістю проїхала автівка. Так вони лежали на дорозі – мертва людина і зів‘ялий листок, який завтра вранці підмете вихудлий двірник. Нікому не потрібні. Але їх душі мирно витали в осінньому повітрі, пропахлому запахами паленого сміття. Вони обоє пізнали життя і померли від надвеликої любові до нього….
Отправить комментарий