Я дивився в її зелені очі з жовтуватими кульбабками навколо зіниць і бачив: сотні жовтих сонечок на райдужній оболонці кольору зеленого вельвету; вірші Ахматової, прочитані зимовими вечорами під товстою бабусиною ковдрою; іскри, які танцювали, коли хтось вмикав Nightwish; вогонь купальської ночі; зелені яблука, які вона катала по дерев’яному столу; осіннє листя з відбитками її холодних пальців; червоний шалик, який до сих пір котячим клубочком лежав на моєму кріслі; червоне, наче калина після дощу, коралове намисто; намальовані нею сірі, незакінчені портрети; зірки сузір’я Кассіопеї; пущений нею по річці вінок з польових квітів… В її очах я бачив свої очі, свою скривлену посмішку тонких губ, які за хвилину мали сказати їй….

Я сказав. Забрав з її холодної мармурової долоньки свої ключі. Накинув на її опущені плечі червоний шалик. Віддав портрети. Зелені райдужки її великих очей заплакали. Прозорі сльози змили все. Зникла Ахматова; зав’яли кульбабки; порвалось намисто; розкотились зелені яблука; замовкла музика; погасли зірки. В її сірих очах залишився лише біль. Великий біль маленької людини….