Крапає осінь дощем-корвалолом на цукор.
Та не рахує. Дарма, заливає сповна.
Ложку маленького міста вганяє у ступор.
Губки склада вередливо і просить човна.

Люди бояться її... і тікають у цеглу.
Жмуться по закутках, міряють тиск.
А за вікном вона листя приймає за кеглі,
І розбиває жовтаві
колони - на біс.

Я назбираю доща-корвалолу у жмені,
Вмию обличчя і губки надую - бо теж
Хочу зривати я кеглі із сивого клена
Й хочу побути я осінню. Смішно? Авжеж.

Литиме. Нудно - аж доки небеснії пори
Дощ не заб"є до кінця - закупорить напастя.
Люди понуро ходитимуть містом по колу
Серед блідого туману шукаючи щастя...
Чи корвалолу.