Я помирала...

Рік тому я помирала від зверхньої байдужості, якою вибухав світ через мутні цівки слини, що цілили прямо у обличчя.

Від спогадів, які розпирали голову, наче каша, яка викіпає з надто тісної кастрюлі.

Від сліз, які нікуди не ділись - витекши з очей, вони всотались назад, у шкіру, і тепер розносили солоні іони в підшкірні залози.

Від невимовного бажання перевернути все своє життя догори дригом - як дитяче пластмасове відеречко, ще й добряче постукати, щоб вибити всю багнюку, змішану з будяками і бур'яном, яка намертво прилипла до дна.

Від німого, прокричаного в подушку, бажання щось змінити - але від браку сил, від спустошення карафи душі - простої байдужості, коли махаєш рукою і
ховаєш її у кишеню - зі стиснутим кулаком.

Від того, що очі бачать лише чорний колір, вихоплюючи його з усього - навіть з райдуги.

Від постійно спітнілих долонь, які виказували щоденні нервози...А, ще покусані губи - як признак того, що відсутність виходу заганяла у куток, змушувала гризти... Але гризти не перешкоди, а власні губи...

Я втрачала червоний колір у крові... Бо червоне - то ж любов... Кров загусала і ставала схожою на застиглий кисіль, у якому застрягла велика муха.

Мухою була я. В голові ставало пусто - мене не цікавило ніщо, окрім власного стану.

Я прислухалась до своїх всхлипувань, як під час війни люди дослухались до взривів бомб - з розумінням невідворотності.

Я скручувалась у калачик, щоб знайти хоч уявний прихисток, щоб заховатись від осудливих поглядів та порад.

І тоді, коли я мала виспустити на волю останній змучений подих - подих без надії, кохання, віри - в Бога і себе, я нащупала пульс. Життєдайний пульс, який хвилями розносив по тілу тепло. Вприскував у кров червоний колір, розганяв кров'яні згустки і наповнював голову звуками - проїжджих машин, вібруючого телефону, шелестячого листя. З'явився рятівний рівний пульс. То був ТИ - моє кохання.