Болить душа. І плаче, мов дитина.
А заспокоїти її ніяк не можу.
Це лиш моя гірка провина,
Що все життя по краю леза ходжу.

Затерпли від напруги нерви й вени –
Та різать їх ніколи я не стану.
Сміливості бракує – це все гени,

І в них – приреченість трагічного роману.

Сльоза вже не збіжить по вогкій скроні –
Її нема в очах, налитих сумом.
І біль в душі, немов на владнім троні,
Ритм серця глушить передсмертним стоном.

Рука безсило падає додолу –
На ній, як візерунок, дивні шрами.
І з білих пальців кров стіка до полу,
Оголюючи і моральні травми.

Ви скажете: «Здуріла від любові!»…
Ні, я нормальна. Хочу лиш зізнатись –
Любов – мов кицька, що царапає до крові,
Коли ти хочеш лиш погратись…