В твоїх долонях може поміститись моя душа. Не тому, що вона маленька, чи вони — великі, а тому що вони теплі, як морські камінці, нагріті на сонці, і ніжні, як ранкова піна Чорного моря. В них моя душа просто звертається клубочком і тихенько сопить, вкрившись тонким шаликом меланхолії...

Я люблю складати твої долоні корабликом і уявляти, як я з них п”ю джерельну воду. Це те ж саме, що пити улюблений напій з улюбленої фарфорової кружки...

Я люблю дивитись на твої родимки, водити по них пальчиком, намагаючись зв”язати їх у якесь сузір”я. Таким чином, під моєю долонею завжди знаходиться цілий всесвіт. Всесвіт тебе...

Я люблю запускати пальці в твоє волосся. Кажуть, бісероплетіння, в”язання макраме — то гарний релакс. Найкращий релакс — це, насправді, погладити волосся коханої людини...

А ще я люблю твої губи. Окреслені посмішкою, з невеличкими загадками у кутиках, вони так і закликають їх поцілувати.

Ось воно, щастя — кольору кульбабок, як твоя сорочка, і з відтінком пшениці — як твоє волосся. Таке жовтогарячо тепле, що аж обпікає шлунок зсередини, і хочеться кричати прямо в небо, щоб всі знали, що ти не один. А коли накричуся і ляжу тобі на коліна, хочеться помріяти про вічність, уявити, що попереду у нас — мільйони років для того, щоб напитися один одним. Так от, вічність почалась б з твоєї посмішки, такої рідної і близької. Ти б обійняв мене — так, як ти вмієш, щоб метелики почали літати в животі.

І серце ... Моє серце б билось.... Тільки обов”язково під твоїми долонями...