Вона зайшла в трамвай. Труснула головою, осипаючи плечі снігом, який посипався з пухнастої шапки. Обстукала чоботи. Втомленим поглядом вихопила з ряду затертих сидінь одне - саме крайнє, і сіла на нього, наче після довгої важкої подорожі - з важкими ногами і серцем. Прихиливши голову до вікна, задихала глибоко, випускаючи пар на замерзле вікно. Їй навіть на думку не спало намалювати на запаморозеному вікні пальчиком якесь сердечко, вона вивела знак безкінечності. Це не означало безкінечне життя чи безкінечне кохання. Це означало одне - БЕЗКІНЕЧНА ВТОМА.
Ще один день - такий однаковий і нецікавий, що аж зуби зводить від оскомини буденності.
Хтось смикнув її за плече. Вона повернула голову і підняла погляд. Перед нею стояв хлопець - звичайний молодий хлопець з світлими очима, чорним волоссям і ямочкою на підборідді.
- Що у вас за проїзд?
Вона здивувалась, підняла брови і ще більше здивувалась, що ще не розівчилась дивуватись... Вона вперше бачила такого молодого і симпатичного кондуктора.
- Тримайте квиток, - посміхнувся він, простягаючи їй відірваний білетик.
- А звідки ви знаєте, що в мене немає проїздного? - примружила очі Вона.
- Дівчино, Ви щодня їздите у цьому трамваї.
Вона взяла квиток, прокручуючи в голові його слова. Отже, вона щодня їздить цим трамваєм, щодня бачить його, і щодня купує у нього квиток... Раптом трамвай зупинився, водій відчинив двері і всі пасажири, які були у салоні, вийшли. Вона звелась на ноги і теж направилась до дверей, думаючи, що напевне, сталася аварія чи черговий затор. Але двері зачинились перед самим її носом, залишивши одну в пустому трамваї.
- Чого всі вийшли? - запитала вона кондуктора, який повернувся до неї спиною і втупився в вікно.
- Так треба. Далі Ви маєте їхати самі. Такий квиток...
Вона відчула як за шкіру холодним потоком полився страх.
- А чого Ви відвернулись?
Відповідь була короткою до неможливості:
- Соромно...
Відчинились двері, вона, зашпортуючись, вибігла з пустого трамваю і побігла до свого будинку. Щось не давало спокою, якась скалка, загнана у серце. Вона лупила в двері, і дивувалась, чому їй не відчиняли. На стук вийшла сусідка, яка взяла її за руки, і майже не дивлячись на неї промовила:
- Люба, телефонували зі швидкої... Твої батьки....вони розбились на сусідній вулиці..
Вона сповзла по стінці. Пухнаста шапка впала на підлогу, а гарні чоботи незграбно зібгали сусідський коврик.
Вони розбились на сусідній вулиці... Ось чому стояв трамвай... Бо попереду була аварія... Ось чому всі вийшли... А хлопець сказав, що вона далі поїде сама...Вона нічого не розуміла, лишень стискала у руці зіжмаканий трамвайний квиток...І в останню мить, перед тим як знепритомніти, перед очима спалахнула картина - молодий кондуктор, розвернутий до неї спиною, ноги якого були в сантиметрах п'яти над підлогою...
А кондуктор в цей час сидів в депо і грів руки пластиковим стаканчиком з гарячим чаєм. Йому і справді було соромно... Соромно за те, що йому довелось давати цій дівчині саме такий квиток. Він зітхнув, витяг з кишені ще один талончик і сів в наступний трамвай...
...А який квиток купите Ви?
Неперевершено! В вас талант! =)
интригующее начало...но надо ли было делать такой конец.
Це для того, щоб задуматись над речами, яких ми ніби не помічаємо.
я трошки не зрозуміла вашу думку**
мабуть, не сконцентрувалась на читанні(
Можливо) Це таке, філософське народилось, на тему янгола-охоронця
мені сподобалось, і взагалі подобається ваш стиль написання. Коли читала, хотілося, шоб це не закінчувлося...щоб історія продовжувалася.
Сильно и точно. Буду читать еще, спасибо.
Дуже гарно!!! Молодець!
очень хорошо и интересно написано)