Я повільно йшла по двору, тримаючи за руку Кохання всього мого життя. Закінчилась ще одна вечірка «на хаті» з традиційним розкурюванням «трубки миру» від кальяну, читанням ліричних уривків на підлозі в кухні та чищенням мандаринів зі скиданням шкірок в центр кола – на місце імпровізованого вогнища. Третя ранку. Як зазвичай: темрява, розбиті напівсліпі ліхтарі і піша прогулянка по нічному місту. Ніяких таксі! Ми зупинились біля старої лавочки – вічного свідка наших нічних розмов.
- І все-таки, Булгаков був наркоманом. Для того, щоб написати ТАКЕ, треба було однозначно поспілкуватися з нечистим.
- Так то воно так, - погодилася я. – Але потім він став віруючою людиною, геть писав тексти для церковних літургій…
Ми трохи помовчали, вивчаючи темні зіниці мого будинку. Нарешті, Кохання всього мого життя витащило руки з кишень.
- Мені пора, та й тобі, певне, вже треба спати…
Я підійшла ближче і ніжно його обійняла. Дуб, під котрим ми стояли, скинув з себе жовтий листок, який пролетів між нашими обличчями, заважаючи поцілуватись. Ми засміялись.
Кохання всього мого життя поцілувало мене в лоба.
- Подзвоню завтра, добре? – Я слухняно кивнула.
- Я люблю тебе, - прошепотіла я, занурюючись у шкіряну куртку.
Він посміхнувся.
- Дякую, що ти в мене є.
Він здув з мого обличчя неслухняний завиток.
- Ти самий коханий!
Він вже прямував до кінця двору. Я щасливо зітхнула. І навіть запах затхлого листя і спаленого сміття виявився мені найпрекраснішим на світі. Осінь…. Я нахилилась, щоб підняти жовтуватий листок і всю ніч вивчати прозорі прожилки, уявляючи, що це-стежки мого життя. Під листком блиснуло щось металеве. Я тримала в руках дивний ключ червоного кольору, що нагадував атрибут якоїсь старої легенди – з великими зубцями, довгий і дуже гарний. Але чому червоний? Мені неймовірно захотілось знайти призначення для цього ключа – наче в 3 години ночі це була найважливіша справа. Він не від пошти…. Не від вхідних дверей. Вдома я перевернула все догори дригом. Не від старої скрині…. Не від музичної шкатулки…. Не від горища у під’їзді.

Вже світало, коли я нарешті вгомонила пошук. Зайшла до спальні і почала перевдягатись. В тьмяному люстрі побачила свої сонні очі і….отвір в грудях. Я з завмиранням серця піднесла до грудей червоний ключ. Він ідеально підходив – до найменшої деталі і зазубринки. Отже його викинули, не встигла я його подарувати. І викинули біля мого будинку, при мені, сьогодні. До моїх ніг впали не троянди, а ключ від мого ж серця. І я знала, хто його викинув. Кохання всього мого життя……