- І скільки ще так можна? – запитав її персональний янгол, який зручно влаштувався під стелею у повітрі. Його Марічка викликала лише сьогодні. Вона довго трималась і, нарешті, вирішила подзвонити. А що ж ви думаєте? Три нуля – код до небес. Не дивно, що так мало номерів, які починаються з нуля. Марічкин янгол навіть відпросився зі щорічного з’їзду янголів – охоронців, хоча і мав виступати там з доповіддю про втручання у сни.

- Ще довго можна, білокрилий… Я так більше не можу…. Це ніколи не скінчиться..

- Скінчиться, - кивнув янгол, виймаючи зі складок свого одягу палочку з солодкою ватою. – Ти ж не уявляєш, що тебе чекає у майбутньому.

- Нічого не хочу! Відстань! – крикнула Марічка, пихнувши ногою здорового кудлатого іграшкового пса.

- Так так….- прицмокнув язиком янгол. – Злість, агресія, жорстокість.. що з душею?

- Вимила і повісила сохнути, - вона кивнула на засклену лоджію, на якій вітром розвівалась сіро-біла легка, неначе зіткана з павутиння, матерія…

- Не пошкоджена?

Марічка потупила погляд.

- Порвана в двох місцях.. А біля серця – проносилася до дірок…

- Не біда, - посміхнувся янгол, перетворюючи палочку від солодкої вати на троянду. – Я дам тобі трохи сонячного проміння, зашиєш….

Вона промовчала. Погляд дівчини впився в стіну, де з фотографії посміхалися два щасливих обличчя. - Так, досить! – янгол спустився на підлогу і взяв до рук мобільний телефон.

– Алло, Вітре? Ти зараз де? Летиш на північ? Міняй курс. Вулиця Мрійників, 67. Терміново потрібна допомога. Так… Дівчина. Підлетиш до четвертого поверху. Давай! Побачимось десь над Тихим океаном. Добре, обов’язково передам мамі привіт. Бувай!

Через півгодини Марічка вже летіла з вітром десь над Києвом. Вона повністю змішалась з невагомим поривом. Їй було легко і весело дивитись на маленьких перехожих, що снували по землі, намагаючись побудувати щастя. Раптом, пролітаючи над черговим спальним районом, Марічка відчула знайомий запах. Він був неявним, і проник швидше у її підсвідомість, ніж у ніздрі. Такий запах вона чула, коли тримала біля щоки його долоню, коли втикалась носом у його светр і навіть після двох днів його візиту до своєї квартири. Запах його одеколону. Марічка з гіркотою затримала подих, щоб не вдихати цей свіжий, з нотками ментолу, аромат. Вона впала на землю, обдерши коліна. Зайшла в аптеку, щоб купити йод. І вдома невтішно плакала – від пекучого болю в колінах чи…в серці.

....................................................................................

Наступного дня по протекції янгола її взяли на небо, перетворивши на крапельку води. Вона поблукала небом, заглянула до райського саду, де якраз йшов збір урожаю райських яблук. А коли їй повідомили на пейджер, вона полетіла до місця, де над центром завантаженого міста збирались дощові хмари. Вперше після довгого часу їй було спокійно і весело. Вона росла, товстішала, аж поки великою краплиною не полетіла вниз. Летіти довго їй не довелось. Вона спрямувала курс на дерево і, відхекуючись, зупинилась на зеленому листку.

- Оце так! – такі польоти їй хіба що снились. Вона довго роздивлялась сіру, вже мокру від дощу землю і перехожих під різнокольоровими парасолями, аж доки зважилась стрибнути вниз. Її політ зупинило щось тверде. Вона ляпнулась животом і оглянулась навкруги. Марічка лежала на чиїйсь долоні. Крізь завісу водяної оболонки вона, примружившись, розглядала того, хто тримав її на руці.

Стас тримав на розкритій долоні дощову краплю. Він любив гуляти під дощем, певне, так саме як і вона. Як вони любили стояти, обійнявшись, і дивитись як гострі вогняні леза блискавки розпорюють небесне черево. І тепер, коли йшов немилосердний дощ, замість того, щоб бігти, ховатись під дахами будівель, він стояв просто неба і згадував Марічку. Вона ж крізь мокру від сліз і води пелену знову побачила його проникливі очі, губи, по традиції складені кутиками донизу, високе чоло, і волосся, абсолютно мокре від зливи. Знову побачила те, що так ретельно намагалась забути. Від болю і злості Марічка випарувалась… 

………………………………………………………………………

- Перетвори мене на щось абсолютно забуте, щоб я хоч день могла побути в стані невагомості і спокою, - Марічка нервово ходила по кімнаті, читаючи своєму янголу «лекцію».

- На ліхтарний стовп? – знущався той.

- Ні, – всерйоз задумалась вона. – А давай на книжку…. Вона завжди була моєю кращою подругою.

На цьому і зупинились. В ароматах щойно надрукованих сторінок Марічка заснула між збірника творів Достоєвського та книгою з езотерики. Сама вона була, авжеж, збіркою віршів. Їй снились чудові сни, і уві сні вона тихенько зітхала, ледве ворушачи сторінками. В цей час на рівні полиці виникли чиїсь карі очі, які уважно вивчали асортимент. Колись він терпіти не міг вірші і всю цю сопливу романтику, але нещодавно призвичаївся до цих римованих думок, які проникали прямо в серце. Він обожнював Марічкині вірші і навіть завчав їх напам’ять. От і зараз Стас забрів до першої ж книжкової крамниці і взяв до рук збірку віршів Ахматової.

Крізь ці вірші немов сама Марічка зверталась до Стаса. Він тремтячими руками гладив тоненькі сторінки збірки, намагаючись подавити сльози. Марічка, вчувши знайомий голос, такий ніжний, трохи грубуватий, з приємною хрипотою, вже вкотре залилась сльозами і втекла на останню сторінку…

……………………………………………………………………………

- « Восьмиклассница, а-а-а» - голосно виводив приємний чоловічий голос. Молодий хлопець зі світлим волоссям і в порваних джинсах сидів на площі біля ліхтаря і співав, закривши очі. Перед ним лежав чохол з-піл гітари, в яку заклопотані перехожі кидали дріб’язок. А хлопець грав скоріше для задоволення, аніж для виручки. Марічка була сьогодні третьою струною, яка співала під вмілими пальцями гітариста.

- Привіт, Ярику! – спочатку Марічка побачила такі знайомі джинси з надрізами на колінах, зробленими власноруч, за допомогою леза.

- Привіт, друган! Як життя? Пограєш?

- Не жаліюсь. Пограти не пограю, а потримати можу. – Стас сів на високий парапет, і так як Ярик закурив, йому довелось взяти у руки гітару. Марічка вся затрепетала, коли Стас провів рукою по всіх посріблених струнах.

- Я колись грав. Давно то було. Бумбокс «Квіти у волоссі». Якщо зараз згадаю…, - Стас схилив чоло над гітарою і почав перебирати струни, підбираючи потрібні акорди. Марічка затерпла від напруги, і коли Стас вкотре зачепив її пальцем, лопнула.

- Ну ось, - засмутився гітарист. – Тепер доведеться міняти струну. – Стас намагався якось виправдатися і ніхто не звернув увагу на те, що по лопнутій струні тече сльоза.

………………………………………………………………………

- Ну, будь ласка, - Марічка вже третю годину безрезультатно нила у янгола біля ніг.

- Я сказав - ні, досить! Награлась! – янгол робив собі бутерброд з радості і світла. Його творча відпустка закінчувалась і він вирішив підкріпитись перед дорогою.

- Це буде останнє прохання. Я більше ні про що не проситиму в найближчий час. Обіцяю, - Марічка заливалась сльозами і чіплялась за білу одеж янгола. Той приречено зітхнув.

- Я даю тобі всього годину. Це і так протизаконно і заборонено. Якщо про це дізнаються, мене виключать із комітету янголів – охоронців. Що ти хочеш?

Марічка притисла руку до грудей.

- Хочу стати його серцем….

Янгол ледве не поперхнувся. Він зіскочив з крісла-качалки і втупив в дівчину свій ясно-небесний погляд.

- Навіщо це тобі?????

- Хочу відчути, як це – бути ним…. Хочу побачити, чим він живе і про що думає. Хочу вловити – що саме я упустила, що не змогла зрозуміти, чому втратила його?

Янгол потер чоло. Потім дістав з кишені білосніжного плаща пісочний годинник і, перевернувши, поставив його на стіл.

- В тебе рівно година… Тільки без дурниць! Туди і назад! Вся відповідальність на мені!

Марічка слухняно кивнула і підготувалась стати великим, найважливішим м’язом людського організму. Вона горіла, пульсувала, приймаючи бідну на кисень кров. Стас ліг спати, та заснути, певне, було неймовірним викликом. Він крутився, перевертався з боку на бік, важко зітхаючи. Марічка намагалась вловити його думки. «…не варто було пити каву… подзвонити брату….річниця…» Думки плутались, наче вермішель у тарілці. Раптом Марічка стиснулась, немов зменшившись у розмірах. Річниця! Завтра був би рік, як вони разом. Був би…. Стас, видно, подумав те ж саме…Він зіскочив з ліжка.

- Я не можу без тебе. Чуєш??? Люблю тебе. Все-таки люблю, - промовив він у темряву з невимовною гіркотою, якої б вистачило не на одну банку гірчиці. – Завтра піду і запропоную вийти за мене заміж…

Марічка не вірила почутому. Але сказане Стасом пульсувало по всьому тілу, розносилось гарячою кров’ю, гупало у передсердя. Дівчина билась у навколосерцевому мішку, билась в конвульсіях щастя. Вона хотіла щось промовити, відкрила рот та…забула про своє перевтілення. Забула про те, за що вона відповідає. Клапан шлуночка не закрився вчасно, кров, яка мала виштовхнутися в легеневий стовбур, залишилась у передсерді – бурлила, віщуючи біду. Стас впав на коліна, судомно ковтаючи слину і намагаючись розірвати невидимі пута, які душили його за горло. Останнє, що він відчув – це те, що серце не б’ється. Це була лякаючи тиша, а за нею – чорнота… По цей день на телеканалах показують портрет усміхненої Марічки. «Вийшла з дому і не повернулась»… У цій рубриці вона буде вічним резидентом…