Вона носила квіти у волоссі. Влітку - живі маки, ромашки, взимку - штучні гортензії та лілії. Квіти вплітались з неймовірною ніжністю - тоненькими пальчиками перед старовинним люстром. Впліталися довго, тому що її волосся трохи не сягало пояса. Воно було русявим, з переливами кольору плавленого бурштину, з привабливими завитками, у яких губились золотаві іскри-відблиски від сонця. Вона дуже любила своє волосся, як та Лореляй, могла годинами розчісувати його дерев'яним гребінцем, привезеним із Карпат. Її волосся було дуже чутливим - воно швидко всотувало навколишні запахи - весну, пахощі трояндових кущів, цвітіння яблунь та дим від походного вогнища.
...Гліб був закоханий у її волосся. Тому що то було перше, що він побачив у вуличному потоці людської розпеченої лави. Русяві промені привернули його увагу, і Гліб був впевнений, що якщо волосся таке тепле на вигляд і так і кличе занурити у нього пальці, то його власниця повинна бути надзвичайною дівчиною. Так і було. Він називав її русалкою. На Івана Купала традиційно сам плів їй вінок та зачіпляв за русяві прядки. Часто він просто занурювався носом у її густі коси, вдихав запахи квітучих вулиць, аромат ванільного морозива та кави з корицею, польових ромашок, якими вона так любила мити свої кучері. І тоді здавалось, що навколо нікого немає. Що ніщо не важливо, що він вдома, у полоні ось цих спокусливих локонів, які обплітають його душу. Він відчував, що ця дівчина звабила його якось по особливому, таємничому, що він так і залишиться у її полоні, а в кінці кінців вона залоскоче його насмерть, як справжня русалка...
...Її фотографія незмінно стояла на столі у ще одного хлопця. Олег кохав її незмінно, приречено, з якимось жалісливим сумом у очах. Ще в школі він після уроків слухняно плівся за своєю "Джульєттою", і не дивлячись на насміхання її подружок, стоїчно витримував всі випробування. Він був пажем, слугою, прирученою тваринкою, можливо навіть другом. Їй часто лестила така Олегова відданість. Іноді вона навіть пригощала його цукеркою - тільки так, тихенько, у закутку, що борони Боже ніхто із однокласників не побачив. У 13 років Олег вперше наважився промовити щось схоже на "Люблю..", та вона засміялась, поправила вибите із зачіски пасмо і сказала: "Якщо любиш, то полюби ще років з 10. Тоді може і повірю". І Олег слухняно любив...
...Вона сиділа у кріслі-каталці. Її тонкі напів-прозорі пальчики теребили шалик, яким були накриті її ноги. Очі постійно дивилися вниз - на носки її червоних мешт. Колись вона ходила у них в театр, виблискувала лакованою поверхнею на прийомі міського голови. А зараз вони були просто для того, щоб лаковані носки виглядали з-під в'язаного шалика. Худенька шия була опущена і було видно, що дівчині було важко ковтати. Волосся...не було. Сонце гріло її лису голівку, і це був перший день, коли вона не одягла капелюха. В неї був рак. Вирок, який моментально відчахнув все її минуле. Вчора закінчився курс хіміотерапії, і вранці вона знайшла останнє пасмо свого м'якого волосся на подушці...Вона досі тримала його у затиснутому кулачці - зі злості, з жалю до себе, з безнадії на майбутнє.
Гліб стояв за деревом і дивився на залиту сонцем галявину. Люди возили туди-сюди своїх хворих родичів, а в центрі була вона - беззахисна, худа і ...без волосся. На його очі накотились сльози. Замість хвилястих локонів була гладка поверхня... Його русалка була схожа на маленьку дитину. Він чи не вперше уважно вдивився в її лице і зрозумів, що вона вже не його русалка. Що він не може її прийняти у такому ось вигляді. Що замість впевненої, з ямочками на щоках красуні з волоссям, яке пахне життям, перед ним - інвалід... Він стояв ще хвилин з 10, аж поки не побачив, як по алеї невпевненою ходою йде темноволосий хлопець... Той зупинився, теж, певне, вражений виглядом русалки.. Завмер на хвилину, а тоді рвучко побіг до неї. Приземлився біля неї на коліна і щось сказав. Вона підняла на нього очі і вперше за останню годину на її вимученому білому обличчі засяяла посмішка. Хлопець дбайливо заправив шалик і покотив візок по алеї. Олег дочекався. І рівно через десять років прийшов за своїм доленосним коханням, яке не знало слів "жаль", "розчарування", "краса". Яке просто гріло серце та надавало сенс його примарному існуванню.
Отправить комментарий