Вона любила подорожувати та гріти руки об гарячий стакан чаю, принесений провідником.
Завжди сідала біля вікна і прикипала до нього, скільки б не тривала подорож. Я ще ніколи не бачила людину, яка так любила б подорожувати. Напевне, в неї в роду були кочівники)
Ви запитаєте чи вона працювала?
Можна і так сказати. Працювала місяць-другий, отримувала гроші, купували квитки та звільнялась. Приїхавши, знову влаштовувалась на роботу, щоб заробити на заповітні оранжеві папірці з номером вагону.
Замість одягу вона купувала валізи. Яких валіз в неї лишень не було. І великі, і зовсім маленькі кейсики, які вона брала побачити Львів.
Замість друга, у кожну поїздку вона брала нову книгу.
Останній раз, коли вона їхала до Англії, вона взяла з собою Доріана Грея - інтелігентного, з блакитною кров"ю. Він пасував до нової блакитної дорожної сумки, перекинутої через плече. А ще в ній був пакетик з духмяною м'ятою - вона ніколи б не стала пити англійський чай, яким би смачним він не був.
У кожному місті, де вона побувала, вона фотографувалась в однаковій позі - з піднятою до неба головою. Якщо їй подобалось це місце, вона складала руки у вигляді сердечка і фотографувалась на пам"ять.
Для когось вона була дивною. Для мене справжньою. З пропискою в вагоні потяга. Кондукторів вона бачила частіше за родичів, замість музики у навушниках слухала шум коліс. Вона очима знімала на кольорову плівку всі пейзажі за вікном. І жила сьогоднішнім днем, не думаючи про те, що завтра вона автостопом поїде з Кракова до Праги.
Я зустріла її декілька днів назад. Все той же в"язаний шалик, накинутий на худенькі плечі. Новий колір - волосся - чорний з дредами після відвідування Індії. Руки тримали диск Едіт Піаф та книгу О"норе де Бальзака. Вишукану сумку та довгу парасольку тримав високий хлопець в окулярах.
- Бачу ти вже не одна, - посміхнулась я, прочитавши в її очах тепло літнього вечору.
- Не одна.
- І як Вас звати? - звернулась я до цікавого хлопця.
- Ще тиждень назад я був Крішною, тепер я - Андре. Ми познайомилися місяць назад у потязі.
Ось воно. Вони знайшли одне одного. Провівіши очима цю щасливу пару, я подумала..."А щастя, воно ж знає де нас шукати... І неодмінно знайде - у потязі, вдома, під шаленим дощем... ".
Я склала парасольку, вдихнула запах прибитого пилом асфальту і пішла додому - де мене чекало моє щастя, яке знайшло мене у Новорічну ніч...
Отправить комментарий