Коли ми лягаємо спати, мені іноді здається, що я чую звуки джазу. Я лягаю у позу ембріона, закутуючись у тебе, притискаючись гарячою спиною до твого холодного торсу. Твоє серце вистукує однаково часто - туп, туп, туп - мені під ребра, де перебиває звуки мого серця. І я намагаюся дихати в такт тобі - ковдра від синхронного дихання здіймається так спокійно - пух, пух. Місяць виграє на дзеркалі перед нашим ліжком, розливаючи по ньому свою блики. Мені здається, що це не гладь дзеркала, а гладь моря з місячною доріжкою на ній. І тут в моїй голові вмикається старий патифон..."Summertime and the livin' is easy"...

Мені уявляється нічний берег моря, і ми йдемо з тобою, обійнявшись і накрившись парео. Місячна доріжка, яку я так люблю. Вода шумить, рябить, хвилюється. Я зариваю пальці ніг у пісок, ніби вростаючи у цю морську чорняву просинь. Наче губка всотую всі солоні бризки, кожен подих сонного моря уві сні. Море вночі саме справжнє. Без зверхніх хвиль, без "поїдання" жертв-утоплеників, без бруду. Справжнє. Чисте, сонне і трохи буркотливе. Я не знаю, чому я так люблю море, і чому саме воно згадується мені, коли я лягаю спати.

Просто в моєму розумінні це - ідилія. Ти, я і море. І нічого зайвого. Сама справжність. І джаз ...."Summertime and the livin' is easy"...